Монголо-татарська навала і напади із Заходу затримали розвиток культури в південних руських землях. За час від 2-ї пол. ХІІІ до 1-ї пол. XVI ст. нових оригінальних пам'яток збереглося дуже мало. Розвиток літератури в цей час сповільнився. Активному розвитку Київської Русі заважали роз'єднаність територій, відсутність чітко визначених кордонів, постійні утиски і переслідування з боку панівної верхівки країн-окупантів.

     Із середини XVI ст. почалось пожвавлення в розвитку культури й літератури в Україні у зв'язку з посиленням боротьби проти соціального й культурно-національного гніту. Коли польські пани і католицьке духовенство стали проводити політику ополячення та окатоличення населення України й Білорусії, значна частина феодальної верхівки легко сприйняла і католицьку віру й польську культуру; народні ж маси вчинили опір і розгорнули боротьбу як проти полонізації (примусового спольщення), так і проти релігійної унії з римсько-католицькою церквою. Народні маси обстоювали «слов'яно-руську» (власне створену на основі живої розмовної з елементами слов'ян­ської) мову і православну церкву як засоби в боротьбі проти на-тиску польської шляхти та католицького духовенства. Опір народних мас виявився в заснуванні шкіл, друкарень, в організації наукової й літературної роботи.
2. Православні братства, їх роль у протистоянні пансько-польській та католицькій агресії наприкінці XVI — на початку XVII ст.

     У розвитку освіти й літератури на Україні та в Білорусії в XVI-XVIII ст. значну роль відігравали братства. Найважливішими серед них були Львівське (1585) та Київське (1615).

Братства — церковні організації заможного міщанства — в умовах боротьби мас українського і білоруського народів проти (соціального й культурно-національного гноблення поширюють свою діяльність, відкриваючи школи, організуючи друкарні. Вони очолювали боротьбу проти колонізації й унії.

   До братств входили ремісники, торгівці, селяни, городові козаки, православні шляхтичі й священики; до Київського братства вступив і гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з усім Військом Запорозьким.

    У братських школах навчання проводилось рідною мовою. Серед викладачів були тогочасні вчені й письменники: у Львівській — Арсеній Еласонський, Стефан Зизаній, Лаврентій Зизаній, Іов Борецький, у Київській — той же Іов Борецький, Мелентій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Викладання наук здійснювалося на тому ж рівні, що й у західноєвропейських школах. Навколо деяких шкіл та їх друкарень виникали наукові гуртки, члени яких писали книги, готували до друку підручники.

     За сприяння братств засновано школи не лише в Києві, Львові, а й у Перемишлі, Луцьку, Немирові, Крем'янці, Кам'янці-Подільському, Вінниці. У цих школах учні вивчали історію, географію, філософію (богослов'я), риторику, музику, поезію (піїтику), ма­тематику, астрономію й мови: тогочасну книжну українську, грецьку, польську, німецьку, французьку, а згодом — природо­знавство й медицину.

     Унаслідок переслідування польським урядом братські школи поступово почали закриватися і вже в середині XVII ст. перестали існувати, але встигли зробити великий внесок у розвиток націо­нальної культури й освіти народу. Разом з тим вони були одним із засобів боротьби проти колонізаторської політики польської шляхти й окатоличення українців. 3. Значення академій у розвитку української культури, книгодрукування

3.1. Острозька. 1576 року в місті Острозі князь Костянтин — (Василь Острозький) заснував греко-слов'яно-латинську колегію, яку сучасники називали «тримовним ліцеєм»,— першу українську школу, що давала середню і вищу освіту. У ній викладалися предмети так званих семи вільних мистецтв: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Навчання велося староукраїнською мовою. Викладачами в різний час були відомі тоді українські вчені: Герасим Смотрицький, Іван Княгинський, Дем'ян Наливайко (брат Северина Наливайка), Христофор Філарет, Тимофій Михайлович та ін.; були й виписані з Греції вчителі. Вони складали літературно-науковий гурток — першу в Україні організацію такого типу. З Острозької школи вийшло багато ви­датних учених, письменників, ораторів, державних діячів (Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Петро Конашевич-Сагайдачний та інші). При школі діяла друкарня, у якій видано славнозвісну «Острозьку Біблію», книги релігійного та політичного характеру, а також підручники й художні твори. Острозька школа проісну­вала дев'яносто років і відіграла важливу роль у поширенні освіти серед населення та в організації національної школи в Україні.

13.2. Києво-Могилянська колегія (з 1701 року — академія). Була створена внаслідок злиття братської та Лаврської шкіл у 1632 році. Це перший на східних землях Європи вищий навчальний заклад. Училися в ньому діти й заможних, і вбогих батьків, навіть жебраків. Чимало було студентів і з інших слов'янських країн. Незаможні та малозабезпечені вихованці жили в бурсі (своєрідний гуртожиток), де й харчувалися. На утримання бурси невеликі кошти виділяла академія; гроші й продукти жертвували багаті люди й Запорозька Січ. Але цього було замало, тому бурсаки постійно жили надголодь.

     Академія мала вісім класів; одні з них були однорічні, інші — дворічні, загальний курс навчання тривав 12 років. Багато часу в кожнім класі відводилося на вивчення різних мов: слов'ян­ської, грецької, латинської, польської, деякий час — староєврейської. Основними методами навчання були: заучування напам᾽ять підручників релігійних шкіл та праць «отців церкви»; І усні й письмові переклади з однієї мови на іншу; диспути. Учні молодших класів та студенти старших дуже багато писали творів різних родів та жанрів: прозових (переважно орації, медита­ції, проповіді) й віршованих (панегірики, елегії, сатири, діалоги, інтермедії тощо).

    Диспути проводилися переважно під час занять, але нерідко влаштовувалися й публічні. Теми диспутів бралися з церковних книг, а тому були далекі від життя. Наприклад, коли в людину ллється душа,— відразу після народження чи в результаті хрещення? Скільки ангелів може втриматися на кінчику голки? Головним завданням диспутів було навчити молодих людей обстою­вати свою точку зору, доводити істинність догм православ'я під час словесного поєдинку з католиками.

     Немало уваги приділялося і предметам естетичного виховання - малюванню, музиці та співу. Великий хор академії славився не тільки в Україні, а й за її межами. З її стін вийшло чимало відомих композиторів (М. Березовський, Д. Бортнянський, Д, Ведель) та художників (3. Голубовський, М. Карновський, Г.Левицький, Л. Тарасович та ін.). Академія виховала цілу плеяду письменників (М. Базилевич, П. Величковський, Г.Сково­рода. Гулак-Артемовський, В. Капніст, І. Некрашевич та ін.). Багато випускників академії згодом стали видатними вченими, які успішно працювали в різних галузях науки. Києво-Могилян­ська академія довгі століття була форпостом у боротьбі за само­визначення української нації, захисту православ'я, в опорі агре­сивній політиці сусідніх країн.

      1817 року за наказом царського уряду Києво-Могилянську академію було закрито, а через два роки в її приміщенні відкрито Духовну академію, яка проіснувала до початку 1920 року. Зі здобуттям Україною державної незалежності (1991) Києво-Могилянську академію відновлено і надано їй прав міжнародного університету.

4. Перші друковані книги в Україні («Буквар» — 1574, «Апостол» — 1574, Біблія — 1581) Великим стимулом для розвитку національних літератур у Європі було книгодрукування, яке виникло в Німеччині й швидко перейшло до інших країн. Початком друкування вважається 1455 р.,— тоді вийшла перша в Європі велика за обсягом книжка латинською мовою, так звана «42-рядкова Біблія», яка є шедев­ром друкарського мистецтва.

   У другій половині XVI ст. стало розвиватися в Україні друкування книжок, організатором якого був знаменитий російський першодрукар Іван Федоров. Оселившись у Львові, він випустив у 1574 р. «Апостол» за зразком надрукованого в Москві. Закликаний до Острога, Іван Федоров і там заснував друкарню, з якої вийшла в 1581 р. відома «Острозька Біблія». Видання Федорова були значною допомогою в боротьбі проти полонізації.

    У наступні десятиліття в різних регіонах України засновуються приватні, а пізніше й державні друкарні. Упродовж 1574-1648 рр. в Україні вже діяло понад двадцять друкарень. Їхня про­дукція стала зброєю в боротьбі проти економічного й духовного поневолення українців, підносила їхню національну свідомість. Друкарні й школи стали осередками, у яких гуртувалися діячі науки, мистецтва, освіти.

   Антидемократичні уряди завжди боялися правдивого друко­ваного слова і жорстко розправлялися з авторами.

   У жовтні 1720 р. Петро І видав указ, за яким заборонялося друкувати будь-які книги староукраїнською літературною мо­вою. Відкривати нові друкарні не дозволялося. Видавнича справа в Україні почала занепадати; гальмувався і літературний процес, бо художні твори не було де друкувати.

5.1. Біографія письменника.Відомості про життя Івана Вишенського, на жаль, надто скупі. Поодинокі факти згадуються у його ж творах. Історія зберегла дуже мало документальних свідчень про Вишенського. Не залишилося ні його портрета, ні дат його народження і смерті. Ми це маємо ніяких відомостей про соціальне походження письмен­ника, про його дитячі та юнацькі роки, умови життя, виховання, навчання тощо.

     Народився Вишенський близько 1550 р. в містечку Судова Вишня (нині Львівської області), мабуть, у вбогій міщанській сім'ї.

    Початкову освіту здобув у Луцьку, продовжив навчання в Ост­розі, куди його міг запросити, за припущенням І. Франка, укра­їнський магнат Василь-Костянтин Острозький, який оточував себе талановитими людьми.

     Приблизно в 1580 р. І. Вишенський у розквіті своїх фізич­них і духовних сил переселився до Греції на Афон, або так звану Святу гору, і став монахом-аскетом. Йому тоді було 30—35 років (час його народження датують 1545-1550 рр.). Перебуваючи да­леко за межами Батьківщини, він жив турботами рідного народу. «Що спонукало покинути світське життя,— писав І. Франко,— чи пересит двірським шумом, чи які родинні гризоти, чи може яка нещаслива любовна історія, чи виключно релігійні причини, сього не знаємо». Іоанн — це чернече ім'я, світське ж ім'я Ви­шенського — можливо, Ілля.

      На Афоні митець розпочав свою літературну діяльність як письменник-полеміст. Його листи, послання (прозовий, частіше віршований літературний твір, написаний у формі листа чи звер­нення автора до якоїсь іншої особи) набували значного поши­рення на Україні, пробуджували в народі антифеодальні й антикатолицькі настрої. Львівське братство кликало Вишенського на Батьківщину. І у зв'язку з цим десь на початку XVII ст. (1604) він здійснив подорож в Україну. Прибувши до Львова, Вишен­ський бере участь у боротьбі з польсько-шляхетським засиллям. Але пробув тут недовго, бо не зійшовся в поглядах з керівни­ками місцевого братства (зокрема, з Ю. Рогатинцем). Відвідав деякі монастирі.

      Залишивши Львів, митець деякий час жив в Унівському мо­настирі, потім у свого друга Княгиницького у створеному ним Манявському скиті (Прикарпаття). І. Франко вважав, що саме Вишенський порадив Княгиницькому заснувати цей скит, щоб боротися проти католицької та уніатської реакції.

      Вишенський не знав компромісу, завжди виступав проти будь-яких поступок ворогові.

      Прожив письменник у рідних краях не більше двох років і знову повернувся на Афон.

     Про подальше життя І. Вишенського на Афоні майже немає документальних звісток. Голодне аскетичне життя підірвало здоров'я письменника, туга за Батьківщиною не покидала його. У листі до І. Княгиницького (1610) він скаржився на «некия болезни телесныя», через які він не міг побувати ще раз у рідному краї. Вважають, що він помер у 20-х рр. XVII ст. в одній із печер на Афоні.

     Основні віхи життєвого шляху Вишенського уявляються й до­мислюються на основі його творів. Можна додати, що він був людиною темпераментною, із невичерпною силою та енергією боровся за духовну й соціальну свободу народу, глибоко розумів його тяжкий стан, той гніт і безчестя, що їх несли в Україну польсько-шляхетські поневолювачі.

І. Вишенський — представник полемічної літератури. Полемічна (від гр. роlemikos — войовничий) — література, яка виникла на ґрунті релігійно-політичної боротьби у зв'язку з агресивним наступом католицизму й насильницьким уведенням Брестської унії 1596 р. У ній точилася дискусія, суперечка, тобто полеміка між католицько-уніатськими і православними публіцистами. Творчість митця поділяють на два періоди:

• твори, написані до Брестської унії;

• твори, написані після Брестської унії.

    Відомо 17 творів, 16 дійшло до нас у рукописних копіях, лише один з них був надрукований. 10 своїх творів письменник об'єднав у збірку «Книжка».      Твори сповненні співчуття до скривджених, твердого переконання в тому, що всі люди рівні від природи і перед Богом, гнівного обурення вчинками тих, хто не хоче жити по правді. Най­визначніші — «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Послання до єпископів», «Викриття диявола-світодержця».

    У своїх творах письменник-полеміст різко засуджував зрадницьку політику уніатів, спрямовану на те, щоб допомогти Речі Посполитій і Ватикану поневолювати трудящі маси. Він був глибоко переконаний, що єзуїтам не вдасться окатоличити український народ, який невтомно бореться проти соціального, національного й релігійного гноблення.

    У деяких ранніх творах («Извещение краткое о латинских прелестях» і «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих») Вишенський викриває Папу Римського, католицьке духовенство загалом у морально-етичному плані. Але з часом полемічні твори митця набувають усе виразнішого соціального спрямування.

      «Писання до князя Василия», «Писание к утеклим от православной веры єпископам» (скорочено — «Посланіє до єписко­пів»), «Краткословний ответ Феодула», «Порада» та інші твори полеміста, написані після Брестської унії, були спрямовані проти реакційних явищ дійсності. І. Вишенський безстрашно виступав не тільки проти окре­мих пороків тогочасного життя, а й проти всього суспільного ладу Речі Посполитої. Письменник кидав у вічі властям світ­ським і духовним — православним, уніатським, католицьким: «Я правду смело мовлю и правдою вас постигаю, але за правду и умерти изволяю».

    З високих гір Афона летіли в Україну моральні послання, в яких гнівно таврувалися соціальна несправедливість і гріхи людські.

     І. Вишенський категорично вимагав, щоб його послання го­лосно читалися на зібраннях ченців, яким він часто адресував досить різкі, часом образливі докори в тому, що їхня віра недо­статня, що не живуть вони згідно з Божими заповідями. Полеміст узяв на себе роль святого апостола свого краю, ду­ховного наставника рідного народу. «Господь-то з вами, і я по­всякчас з вами»,— заявляв І. Вишенський в одному з послань. Це не було нескромністю, бо дуже важкою і важливою бачив він свою місію перед українцями.

      Було щось таке, що споріднювало, незважаючи на часову відстань у три століття, цих двох світочів людського духу в Ук­раїні. Франкові подобалися і були близькими патріотизм Вишен­ського і любов його до знедоленого народу. Франкове самозречення від земних благ і матеріальних цін­ностей в ім'я творчого горіння і невсипущої праці для покра­щення долі бідних та покривджених споріднене з подвижни­цтвом І. Вишенського. Отже, спільним у поглядах І. Вишенського й І. Франка є високе почуття обов'язку перед народом.

  церкви — повернення до візантійських традицій, неможли­вість примирення православ'я з католицизмом;

• людини — сповідування старохристиянського аскетизму, дотримання Божих заповідей, рівність людей перед Богом, захист бідних людей;

• освіти — зменшення ролі логіки, риторики, філософії, заміна їх вивченням релігійних книг;

• культури — не приймав нічого, що приходило із Заходу;

• України — щиро, самозречено любив Україну-Русь, але відкидав усе, що суперечило православ'ю, наприклад, народну мову, фольклор.

      Для нашого часу твори митця с джерелом, з якого черпаємо відомості про життя суспільства в ту далеку епоху. Разом з тим ці писання сприяють прищепленню норм народної моралі, вчать бути вірними своїй єдиній Батьківщині, боронити її свободу й не­залежність за будь-яких складних обставин, не пасувати перед сильним ворогом, оберігати дружбу між країнами, виявляти взаємодопомогу та взаємопідтримку.

6.1.1. Загальна характеристика доби Відродження у вітчизняній літературі.Ренесанс (або доба Відродження) — напрямок у мистецтві, що виник в Італії в XIV ст. і поширився в Англії, Франції, Німеч­чині й інших країнах Європи.

    Ідеологічною основою Ренесансу стали концепції гуманізму (з лат. humanus — людяний) та реформації (рух за оновлення церкви). Гуманізм і реформацію об'єднувала критика середньо­віччя та католицької церкви.

Основна риса: у творах відображено інтерес до практичних знань, а також до матеріально-побутового, соціально-економічного життя людини.

Основна проблема: звільнення людини від надмірного церков­ного контролю.

Розв'язання проблеми: з'являються нові теми, мотиви (побутові, пейзажні, еротичні), ідеалізуються сила, активність людини. Латина поступається місцем національним мовам. Наука і мисте­цтво поступово починають відокремлюватися від церкви.

Світогляд: змінюється з догматично-церковного на природничо-науковий. Природа стає предметом наукового дослідження, ідеал бачиться в усебічно розвиненій особистості людини.

6.1.2. Опрацювання таблиці «Доба Відродження в українській літературі». Риси                                             Приклади
Наслідування античного мистецтва
цтва.
• Гуманізм.                                   В українській літературі представлено                                                                      мало,                                                  за винятком латиномовної поезії: Павло Русин, номовної поезії: Павло Русин,
• Егоцентричний індивідуалізм.Себастян Кленович
• Зацікавленість життям простих
людей, його зображення.
Основою ідеалу стала краса
форми.
• Мовами літератури стали національні
мови.
• Критика середньовіччя, яке
репрезентувала католицька
церква
6.1.3. Робота з таблицею «Реформація у вітчизняній літературі».

• Релігійний індивідуалізм (без-Творчість І. Вишенського,
посередній зв'язок людиниГ. Смотрицького, писання
з Богом зі зменшенням посе-Клирика Острозького
редницької ролі церкви)
• Життя має бути цілком послі-Підручники Києво-Могилянської
довно збудоване на релігійнійакадемії ХУІ-ХУІІ ст.
основі.
• Античності протиставляється
первісне християнство.
• Критика середньовіччя, като-
лицької церкви
6.2. Бароко в українській літературі.

6.2.1. Загальна характеристика барокової вітчизняної літера­тури. Уже в XVI ст. у європейських культурах на зміну Ренесан­сові приходить бароко — один з реалістичних стилів.

Бароко (від італ. barоссо — вибагливий, химерний) склалося в Європі в умовах перехідної доби від феодального до капіталістичного ладу (ХVІ-ХVІІ ст.).

Основна риса: у творах мистецтва цієї епохи світ відобража­ється в протиставленні матеріального і духовного, емоційного й раціонального, природного і божественного.

Основна проблема: пошук відповіді на питання: у чому полягає справжня свобода людини — у її гідності, громадських праваах чи матеріальній незалежності. Розв'язання проблеми: повернення до середньовічних традицій, використання релігійних мотивів. Ускладнення форми творів.

Світогляд: природа — шлях до Бога. Життя людини уявляється залежним від випадку, зовнішніх впливів, від природи. Теми для своїх творів письменники брали із сучасного життя і в основному правдиво відображали його. Для художнього відтворення вони добирали з навколишньої дійсності відповідний матеріал: трагічні події, вияви страждання людей від урядових утисків, чиновницького беззаконня, невлаштованості побуту, різних невдач тощо. Герої цих творів — вихідці з усіх станів суспільства, але, як правило, позначені психічною неврівноваженістю, хворобливими або низькими пристрастями, пройняті настроями приреченості. Для композиції творів бароко характерні динамічність, на­пруженість розвитку подій, ускладненість сюжету і разом з тим слабкість зв'язку між його частинами, несподівані повороти дії, раптові переходи від однієї думки до іншої, часом протилежної за змістом, прагнення сполучати несполучуване: реальне й фан­тастичне, високе й низьке, прекрасне й потворне, добро і зло.

• Центральне місце відводиться Богові.

• Релігійне забарвлення всієї культури.

• Посилення ролі церкви й держави.

• Спроба з'єднати античність із християнством.

• Культ «сильної та вищої людини» для служби Богу.

• Рухливість, динамізм, потреба в русі, зміні, трагічному напруженні та катастрофі.

• Пристрасть до сміливих комбінацій, до авантюри, чудернацького, незвичайного.

• Не лякається найрішучішого натуралізму, зображення при­роди в її суворих, часто неестетичних рисах.

• Поруч із зображенням повного життя є й закоханість у тему смерті.

• Стилістичні риси: прагнення перебільшення, гіперболи, ан­титези, метафоричність мови, переобтяженість формальними елементами. 6.2.3.Жанрова різноманітність бароко.

• Полемічна література (твори І. Вишенського).

• «Низькі» комедійно-гумористичні жанри (шкільна драма» «різдвяні» й «великодні» вірші-травестії).

• «Середні», «вищі» жанри — риторична проза (Клірик Острозький, Мелентій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Старовецький).

• Епіграматична поезія (Лазар Баранович, циклізований збір­ник Климентія Зіновіїва, епіграми Івана Величковського).

• Ораторська проза (проповіді Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Стефана Дворського). Емблематична література (Г. Сковорода в прозових діалогах, віршах унаочнював абстрактні поняття та ідеї).

• Історико-мемуарна проза (риси «театральності», риторичність опису в «Літописі» Самійла Величка, «Історія русів»).

• Пісенно-інтимна барочна лірика («етикетна» панегірична поезія на честь титулованих осіб, світська лірика, елегія, пісня).

6.2.4. Значення бароко як творчого методу в українській літера­турі. Найцінніші надбання бароко — гуманізм, заглибленість у вну­трішній світ людини, нетерпимість до зла в усіх його проявах, яскравість викладу художнього матеріалу, динамізм розвитку сюжету, поширення можливостей зображувально-виражальних засобів, продуктивне словотворення тощо — були засвоєні мит­цями наступного часу.